Новини

Російські солдати на українських кладовищах — тільки факти

3578
Мініатюра: 07DBCC18-B3AF-43BA-BC0E-4A3777BED584_w1023_r1_s

Хочемо наголосити, що в статті розміщеній на ресурсі Український тиждень викладені беззаперечні факти, здобуті під час роботи місії «ЕВАКУАЦІЯ 200», а також висловлені версії, підтвердити або спростувати які можуть лише експертизи ДНК.

Так у російському списку втрат «Безвозвратные потери личного состава ВС РФ по состоянию на 6:00 «7» сентября 2014 г.» є один цікавий запис: «Рядовой к/с (контрактной службы. — Ред.) Толокнев В. А., водитель БТР, 18-я омсбр, 18.8, травма, несовместимая с жизнью». І приписка: «Пропал безвести».
Не виключено, що цей Толокнєв похований у нас на Краснопільському кладовищі як неідентифікований. Про це можуть свідчити такі обставини. 4 вересня 2014 року пошуковці місії «ЕВАКУАЦІЯ 200» ексгумували могилу на західній околиці села Маринівка, що поруч з українсько-російським кордоном. Фактично то була не могила, а нашвидкуруч прикопане тіло. Місцеві мешканці, які показали пошуковцям це місце, зазначили, що особа загинула 18 серпня, а 20-го її поховали. Але починаючи з 14 серпня район Маринівки — Степанівки був цілковито під конт­ролем сепаратистів і саме тієї 18-ї бригади. Що важливо: на лівій нозі в загиблого була біла стрічка-пов’язка — у той час ознака належності до Збройних сил Російської Федерації. Правої стопи не було: там накладено джгут. Уніформа (камуфляж) також, найімовірніше, російського зразка (після перебування в могилі достеменно це визначити досить важко). На тілі зберігся ланцюжок із білого металу з фігуркою янгола або якогось святого у рамці (серед речей зниклих безвісти в цьому районі українських бійців, які були описані родичами та друзями, подібної підвіски немає, не трапляється вона і в інших описах речей наших зниклих безвісти), годинник Romano, телефон Nokia.

Чому це тіло показали нашим пошуковцям? У кущах поруч із похованням валялися залишки української уніформи, серед яких місцеві мешканці знайшли паспорт і військовий квиток на ім’я військовослужбовця 30-ї окремої механізованої бригади Олега Орла. Але чоловік ви­явився живим: ще 12–13 серпня він потрапив у полон, а пізніше успішно повернувся з нього.

Одразу було висловлено припущення, що ексгумований боєць — росіянин, але вагомих доказів бракувало. Минуло чотири роки, а щодо цього загиблого досі немає жодних збігів ДНК.

Швидше за все, рядового Толокнєва в Росії давно поховали. Точніше, замість нього було поховане якесь інше тіло. Ймовірно, історія зникнення тіла солдата 18-ї бригади мала свої наслідки: коли під Іловайськом працювали перші групи пошуковців, за ними невідступно ходили російські офіцери. Вони мали суворий наказ у жодному разі не пропустити когось зі своїх загиблих. Була там і якась тактична група зі складу 18-ї бригади. Неважко припустити, як офіцери вирішили питання з відсутнім трупом Толокнєва: забрали одне або про запас навіть кілька понівечених тіл українських бійців. Одне з них видали за Толокнєва, інші, які не знадобилися, могли бути поховані в Ростові-на-Дону як «неизвестный мужчина». Тому хотілося б порадити читачам: коли вони вкотре побачать фото з кладовища Ростова-на-Дону з могилами невідомих людей, не варто радіти й глузувати. Це можуть бути не російські окупанти, а наші герої.

Два загиблих бєзлєрівці, можливо громадяни Російської Федерації, поховані на Кушугумському кладовищі в Запоріжжі. Один із них загинув у бою під селом Лисиче 23 серпня 2014 року, другий потрапив у полон і дістав смертельне поранення внаслідок обстрілу машини з українськими солдатами наступного дня під населеним пунктом Войкове.

Бій під Лисичим 23 серпня 2014 року вже значною мірою міфологізований українською стороною. Нині пишуть про 30, 40 і навіть 86 загиблих супротивників. Але ми (ті, хто займався пошуком наших загиблих восени 2014-го) зацікавилися цим практично одразу.

30 серпня 2014 року на сторінці «Безлер-инфо» у Facebook була викладена така інформація: «Местные насчитали 13 погибших ребят. Троих похоронили вчера 29 августа. Они же нашли раненого с позывным «Моряк», который пролежал сутки. «Моряка» перевязали и отправили в Успенку. У него были перебиты ноги. После перевязки его отправили в Россию с КПП Успенка и 10 тел погибших. Кроме наших ребят местные похоронили и двух укров».
Звісно, пошуковців одразу зацікавили оці два «укри», згадані в повідомленні. Лише 8 жовтня 2014 року, після переговорів між уповноваженим Генерального штабу Збройних Сил України та представниками «ДНР», вони змогли дістатися в район Лисичого. Місцеві мешканці докладно розповіли про обставини бою, а також підтвердили дані про втрати, опубліковані Бєзлєром. Показали вони й дві могили, які нас цікавили. Обидві були ексгумовані. На одній місцеві мешканці встановили дерев’яний хрест із написом фломастером: «Николаев. Внутренние войска». Як пізніше виявилося, за всіма ознаками загиблий — це майор Петров із Миколаївського полку НГУ. Він єдиний у бою під Лисичим з української сторони зник безвісти. Більше втрат не було. Причому могилу знайшли приблизно там, де він, за словами товаришів по службі, й зник. На сьогодні майор Петров ідентифікований за ДНК, але родина досі плекає надію, що він живий і в полоні, а тому не забирає тіла загиблого з Кушугумського кладовища.

Другий «укр» одразу викликав сумніви: за цим бойовим епізодом у Національної гвардії України був лише один зниклий безвісти. Пізніше в кишенях загиблого було виявлено російські рублі та візитівку «Тахі Дон-регион. Новочеркасск». Але він був накритий стареньким синім бушлатом ВВ-НГУ з написом на підкладці «Фатеев И. В.». Звісно, ніякого Фатєєва серед загиблих або зниклих безвісти учасників бою під Лисичим з українського боку не було. Проте в інтернеті вдалося знайти дані про двох поранених і покинутих на полі бою безлєрівців. Обидва кримчани. Один уцілів (той самий Моряк) і через рік написав на своїй сторінці у Facebook короткі спогади про цей бій, у яких проклинав Бєзлєра. Але серед іншого згадав позивний другого кримчанина, якого так і не знайшли, — Кусок. В інтернеті є прохання про розшук зниклого безвісти сімферопольця Ігоря Адамова (він же Кусок, він же Малой), який, за твердженням родини, поїхав на Схід України буцімто «з вантажем гуманітарної допомоги».

Читайте також:  ЗСУ привітали мешканців Донецької та Луганської областей із Днем Соборності України. ФОТОзвіт

За словами військовослужбовців Національної гвардії України, які брали участь у бою під Лисичим, там було захоплено одного полоненого. Вважається, що це був громадянин Російської Федерації та мешканець Таганрога Алєксандр Оніпко. Наступного дня під час спроби прориву підрозділу Миколаївського полку НГУ на захід машина, якою везли полоненого, була обстріляна в районі населеного пункту Войкове. Загинуло двоє нацгвардійців, а також цей полонений, попри те що перед тим наші його дбайливо одягнули в каску та бронежилет.

Усіх загиблих, які були виявлені в машинах НГУ під Войковим (три нацгвардійці та полонений), місцеві мешканці поховали в братській могилі. Їх вдалось ексгумувати й доставити в Запоріжжя лише 25 вересня 2015 року. Одного — підполковника В’ячеслава Саражана — ідентифікували за ДНК та урочисто поховали в Миколаєві. Інші двоє — імовірно, військовослужбовці Миколаївського полку НГУ Євген Вирич та Євген Валькович. Щодо одного є повна ідентифікація за ДНК, але родина переконана, що він у полоні. Щодо іншого мати здавала ДНК, але збігів немає. Ані мати, ані слідчі органи не квапляться переробляти експертизу, адже рідні сподіваються, що він живий.

А полонений так досі й не ідентифікований. Це, звичайно, може бути Оніпко, але в інтернеті є фотографія, на якій він сидить зі зв’язаними руками ще з трьома такими самими невдахами. Водночас нацгвардійці розповідають лише про одного полоненого. Тут можна озвучити таку версію. За повідомленнями родини Оніпка, спочатку він воював під Луганськом, там міг бути один раз захоплений у полон (бо на фото щонайменше один із трьох — луганчанин, який пізніше і далі служив в «ЛНР» та, не виключено, досі живий). Цих чотирьох обміняли, потім Оніпко поїхав до Бєзлєра і під Лисичим потрапив у полон уже вдруге.

Станом на сьогодні на Кушугумському кладовищі в Запоріжжі троє остаточно не ідентифікованих нац­гвардійців та двоє бєзлєрівців поховані поруч. Звісно, це не всі неідентифіковані загиблі, які можуть виявитися громадянами РФ. Упродовж 2016–2018 років з України до Росії родичі забрали тіла п’ятьох загиблих бойовиків (усі ідентифіковані на підставі експертизи ДНК). Історія одного з цих них — мешканця Саранська Іґоря Кокошнікова — вельми показова. Він був важко поранений під Донецьким аеропортом 26 травня 2014-го. Через два дні помер і був похований у Донецьку (водночас усіх інших його товаришів у машинах із написом «Груз-200» вивезли до Росії). Через деякий час тіло було ексгумоване й доставлене до Калінінського моргу Донецька. Звідти в серпні 2014-го Кокошнікова помилково відправили до Дніпра замість одного із загиблих бійців «Правого сектору». Причому останнього досі не знайшли: не виключено, що його відправили замість Кокошнікова до Росії і він опинився десь на кладовищі в Ростові-на-Дону як «неизвестный мужчина».

Крім описаних тут мені відомо ще про понад два десятки неідентифікованих тіл супротивників, які поховані в Дніпрі. Це бійці «Призрака», які загинули в липні 2014-го, можливо, один донеччанин, який загинув під Спартаком наприкінці січня 2015-го. Є навіть п’ять осіб із яскравими зеківськими наколками, відправлених із моргів «ДНР» до Дніпра як «невостребованные». Чотирьох із цих персонажів розстріляли сепаратисти в приватній машині неподалік Дебальцевого: їхні трупи фігурують на фото та відео «деенерівських» пропагандистів як буцімто українські солдати. Хоча насправді видно, що загиблі в цивільному одязі та без жодних ознак спорядження або зброї.

Досі не ідентифіковано бойовика-стрєлковця, який загинув під Слов’янськом 25 травня 2014 року. Фото його тіла (з тату у вигляді змії чи чогось схожого на лівому передпліччі) облетіли весь інтернет. Тоді його чомусь називали «громадянином Росії», але насправді точних даних про це немає.

Як і у випадку з Оніпком, родини інших загиблих супротивників плекають надію, що ті живі й утримуються в якихось «таємних в’язницях СБУ». Згідно з українським законодавством здати зразки ДНК вони можуть лише на нашій території. Як бачимо, з того боку теж лишається чимало зниклих безвісти.

Олексій Мазепа
Статті:1332
Приєднуйтесь

Олексій Мазепа

Старший офіцер 1 відділу УЦВС ЗСУ
Якщо у вас є пропозиції чи зауваження - звертайтесь за телефоном (044) 454-73-51 або пишіть на електронну адресу [email protected]
Олексій Мазепа
Статті:1332
Приєднуйтесь
Коментарі
Вгору