Інтерв'ю

Події найгарячішою фази війни та нинішній стан Української армії, — інтерв’ю з Віктором Муженко

853
Мініатюра: DSC_7513

Навесні 2014 року почалася нова епоха в історії сучасного людства. Розтоптавши світової правопорядок, Росія нахабно окупувала українській Крим, а потім розв’язала війну на Донбасі. Після того як керовані росіянами натовпи маргіналів стали захоплювали адміністративні будівлі в Донецьку, Луганську, Харкові та інших містах, тодішнє керівництво держави оголосило про початок антитерористичної операції на сході України.

Начальник Генерального штабу — Головнокомандувач Збройними Силами України генерал армії України Віктор Муженко в ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» розповів про події найгарячішою фази війни і про нинішній стан Української армії.

«На шляху реалізації російських амбіцій стоїть Україна»

— Вікторе Миколайовичу, рівно п’ять років тому, 14 квітня 2014 року, в країні почалася Антитерористична операція. Навряд чи хтось передбачав в ту пору, що вона так затягнеться. Коли особисто ви усвідомили, що ця кривава драма може  тривати так довго?

 — В кінці лютого — початку березня, коли вже щосили розвивалися події в Криму, напевно, не всі ще розуміли, до чого це може привести. Хоча перші рішення про можливість взяття під контроль хоча б частину Криму вже давали розуміння того, що може початися в цьому числі і збройне протистояння.

 — У нас були шанси відстояти Крим?

— Я і до цього дня вважаю, що булі. І їх слід було використати. Коли аргументують, що армії не було, це не зовсім правильно. Збройні Сили України як державний інститут існували. Але питання, в якому стані вони перебували і наскільки були здатні протистояти виниклим загрозам. Можливості Збройних Сил були обмежені. Правда, тут же стихійно виникли волонтерські добровольчі рухи. Саме завдячуючи їм ЗСУ змогли виконувати свої функції. Розуміння можливості протидіяти російській агресії на першому етапі окупації Криму, напевно, було не у всіх. Наведу такий приклад. У березні 2014 року створювалася угруповання на кримському напрямку (на території Херсонської і Запорізької областей). Мені довелося її організовувати і формувати. В ході роботи ми переміщувалися по півдню країни. І ось в середині місяця я прибув до Одеси, щоб організувати взаємодію з Державною прикордонною службою. Ми прилетіли на чотирьох вертольотах (два транспортних в супроводі двох бойових) Менш зустрів командир авіаційного прикордонного загону: «Підполковник такий-то». Коли вітав, його рука, яку він підніс до козирка кашкета, помітно тремтіла … Адже на мені була форма, яка відрізнялася від загальноприйнятої в той момент (нам її видали колись на навчаннях). Я представився: «Заступник начальника Генерального штабу генерал-лейтенант Муженко». Він запитав: «Якого Генерального штабу?» — Жах! — Відповів йому: «У нас один Генеральний штаб — Збройних Сил України». У людей було немов якесь заціпеніння. Вони очікували, що заворушення розпочнуться в Одесі, Миколаєві та інших містах, і не розуміли, як все буде розвиватися.

— Сьогодні обстановка теж дуже тривожна. Путін, за словами експертів, цілком може використовувати досить сприятливий момент для наступу, адже в Україні неспокійно. Чи готова зараз наша армія до сценаріїв, які навіть вголос вимовляти страшно? Чим ЗСУ здатні відповісти, якщо, не дай Бог, почнеться масштабна війна?

— Особливість російсько-української війни в тому, що протягом однієї години (!) Вона може перетворитися в повномасштабний конвенційний конфлікт із залученням сухопутного, морського, авіаційного компонентів і Сил спеціальних операцій. Дислокація військ РФ (ударні з’єднання сформовані ними уздовж українського кордону, в тому числі в Білорусі і в окупованому Криму) організована таким чином, що вони без особливої ​​підготовки можуть починати активні бойові дії. За нашими розрахунками і за розрахунками НАТО, ці підрозділи на 70 відсотків готові до ведення боїв. Питання лише в тому, наскільки росіянам дозволить діяти обстановка, яка складеться всередині нашої країни. Якщо тут виникне хаос, тоді настане найсприятливіший час, щоб такі дії почати. Інтереси Російської Федерації на багато масштабніше, ніж захоплення Криму і частини Донбасу. Вони намагаються відновити територію колишнього Радянського Союзу, стати глобальним гравцем в геополітиці. І на шляху реалізації цих амбіцій у них стоїть Україна. Це перше. Друге. Росії необхідний промисловий оборонний потенціал України, щоб максимально наростити свої можливості. У нас є підприємства, які постачали вузли, агрегати, системи озброєння для радянської, а потім і російської армії. Росії їх зараз бракує, з цим і пов’язане деяке гальмування програм переозброєння їх Збройних Сил. Йдеться про ракетні системи, силові установки, двигуни кораблів і вертольотів відповідних класів, які виробляються у нас. Так що у них є ряд серйозних мотивацій для дій наступального агресивного характеру. Коли зараз говорять про проблеми в армії, я думаю: то, що було в 2014 році, і зараз, це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Назву кілька цифр. У порівнянні з початком 2014 роки кількість військових частин (бригад, полків, окремих батальйонів і т.д.) збільшилася на 44 (з 99 у 2014 році до 143 в 2018-м), в тому числі бойових військових частин на 33. У ООС створені резерви Головнокомандувача ЗСУ. Ми отримали досвід формування оперативного резерву. До кінця минулого року його чисельність досягла майже 200 тисяч осіб. За п’ять років на озброєння прийнято близько 80 зразків озброєння і військової техніки, понад 150 зразків допущені до підконтрольної експлуатації; в війська поставлені близько 2500 одиниць нового або модернізованого озброєння та військової техніки; відновлена ​​справність більше 16 200 одиниць озброєння і військової техніки. Протягом минулого і цього року військові отримали вітчизняні протитанкові ракетні комплекси «Корсар» і «Стугна», безпілотні
комплекси «Лелека» і «Фурія», броньовані автомобілі. Проведено бойові пуски відновлених ЗРК малої і середньої дальності. Нещодавно пройшли випробування новітніх українських ракетних систем «Нептун» і «Вільха-М». Розроблено і прийнято на озброєння міномети калібрів 60, 82 і 120 міліметрів і боєприпаси до них. Триває робота з розробки артилерійських систем і боєприпасів великих калібрів. Так що Збройні Сили здатні захистити країну від зовнішніх загроз і стримати агресію на Донбасі. Безумовно, нам потрібна підтримка міжнародних партнерів. Наш курс на НАТО залишається незмінним, і ми про це постійно заявляємо.

«Росіяни не могли повірити, що українська армія може чинити такий запеклий опір»

— Переходимо до наступної теми. Віктор Миколайович, адже Вам довелося побачити таке, що ніякі телерепортажі або статті передати не в змозі. Хлопці-фронтовики зізнаються, що плакали на війні. Від болю втрат, відчаю, безсилля щось змінити. У вас доходило до сліз?

 — Знаєте, схильність до якоїсь сентиментальності відчув не під час активних бойових дій, а вже після. Особливо під час урочистих заходів, коли діти загиблих воїнів отримували нагороди за батьків. Найсвіжіший приклад. Нещодавно вдові сержанта Андрія Конопльова (загинув 23 січня 2015 року поблизу села Нікішине Донецької області. — Авт.) Вручали Зірку Героя України. Вона вийшла отримувати її разом з синами. І ось п’ятирічний хлопчик, якому мама віддала нагороду, поцілував цю Зірку і тихо сказав: «Слава Україні!» Стрій з декількох сотень військовослужбовців дружно відповів: «Героям Слава!» Це не могло не викликати сліз. Нам треба думати про майбутнє цих дітей. Чи зможе ця дитина через п’ять або десять років повторити свої слова і з гордістю показувати нагороду батька? Або, може, вже буде інше сприйняття батьківського подвигу? Чи не станеться, що людина у військовій формі буде боятися показуватися на вулиці через засудження співгромадян? Раптом інформаційна політика буде сформована так, що свідомість людей перевернеться? Вважаю, що це може стати, мабуть, найстрашнішим. Ми-то знаємо, через що пройшли, чого нам це коштувало. Бойові втрати на сьогодні — це 2536 загиблих. І у кожного з них є батьки, родини, родичі, друзі. На жаль, у нас в країні подача інформації тенденційна — в інтересах тих чи інших партій, олігархічних груп і т.д. Немає єдиного розуміння ні погроз, ні перспектив, ні минулого, ні новітньої історії. Я недавно виїжджав в одну з бригад. У розмові з контрактниками поцікавився: «Ви знаєте історію своєї бригади?» — Вони стали з гордістю говорити, що ця бригада з «брендом», що це одне з найкращих бойових з’єднань. Але на моє запитання, що в ній відбувалося в 2014-м, не відповіли. Але ж були і відступи, і втечі, і перехід деяких бійців на територію РФ. Тих хто перейшов на той бік піддавали відповідному психологічному впливу і через деякий час повертали назад.

— Перехід до росіян носив масовий характер?

— Не сказав би. Але в історії окремих військових частин такі негативні випадки були. Наприклад, в липні 2014 року з 72-ї бригади перейшли більше чотирьохсот чоловік. Ми якраз взяли під контроль майже весь наш кордон, за винятком 40-50 кілометрів від Ізварине до Пархоменко (це на схід і на південно-східних Луганська). І тут почалися обстріли з російської території. Ми припускали, що буде таке, але не думали, що вони можуть настільки цинічно вчинити — вести вогонь по людям, які не можуть їм відповісти. Якби ми почали у відповідь стріляти по території сусідньої країни, це в умовах неоголошеної війни дало б агресору привід для широкомасштабного вторгнення, а до адекватного реагування Україна тоді не була готова. У підрозділах виникла дуже серйозна психологічна напруженість. Люди не витримували. Вони вважали, що краще перейти на територію РФ (їм це постійно пропонували в есемесках). Є ще один момент. Чому суспільство мало знає і мало розуміє, що було на початку війни? Тому що ми (напевно, це було помилкою) намагалися тоді не висвітлювати свою діяльність, розуміючи, чим це загрожує близьким тих, хто бореться на фронті. Тільки коли 3 липня мене призначили начальником Генерального штабу, багато дізналися, що, виявляється, генерал Муженко ще з травня керує АТО. На тій стороні ходили чутки, що операцією командує якийсь натівський генерал — чи то польський, чи то американський. Вони не могли повірити, що українська армія може чинити такий запеклий опір. А вже тим більше вести активні наступальні дії, які ми вели в червні-липні. Росіяни не розуміли, в якому стані наші Збройні Сили. Їм теж «їздили по вухах»: української армії немає, вона повністю розбалансована, деморалізована і не може їм протистояти. Але це було не так. Тому вони і знаходили собі виправдання, мовляв, проти них воюють натовські війська, якісь найманці і т.д. Цей інформаційний вакуум тоді заповнили добровольчі підрозділи. Тому і склалася в суспільстві думка, що на першому етапі державу захистили тільки добровольці. Це, м’яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності і значно применшує роль Збройних Сил. Причому чомусь добровольчі рух помилково асоціюється саме з батальйонами МВС. Так, вони теж внесли свій вклад. Але в Збройних Силах і батальйонах територіальної оборони теж були добровольці. І чимало — майже 40 тисяч чоловік. Так, є заслуга добробатів МВС, тут без питань. Але я можу зараз сісти з представниками будь-яких добровольчих батальйонів і на карті показати, де в той період воював який підрозділ ЗСУ і де були добровольці.

«У вас є шанс зайти в Іловайськ. Туди росіяни не сунуться»

— Ви нещодавно написали в «Фейсбуці», що історія не прощає помилок. Які помилки зробили ви? Або ще рано про це говорити? Адже саме ваше ім’я пов’язують з Дебальцевським і Іловайським котлами.

— Само слово «котел» — це продукт російського агітпропу, це штамп, який був вкладений в свідомість і суспільства, і частково військовослужбовців. Так, можна говорити про оперативне оточення, як кажуть військові. Були серйозні проблеми з доставкою боєприпасів, тому ми їх доставляли повітряним транспортом. І льотчики, розуміючи, що заходять в зони ураження, усвідомлено йшли на цей ризик. Це теж подвиг. Але він чомусь не знайшов відображення ні в свідомості, ні в інформаційному полі. У багатьох виникають питання. Особливо коли хтось намагається свої помилки перекласти на плечі керівництва Збройних Сил та Антитерористичної операції. Операцію в Іловайську проводили батальйони Міністерства внутрішніх справ. Жоден з них не входив до складу сил і засобів АТО. Тобто де-факто і де-юре (в першу чергу) ми не мали права віддавати їм будь-які розпорядження. Так вийшло, що генерал Хомчак, який командував сектором «Південь», залишився в Іловайську і взяв на себе керівництво процесом. Хоча повинен був керувати перший заступник Міністра внутрішніх справ, який просто відійшов в сторону. Досить було одного з офіцерів штабу Хомчака, який забезпечував би взаємодію з добровольчими батальйонами. Був запит на допомогу по бронетехніці. Ми змогли передати одну механізовану роту 51-ї бригади. Я був проти операції. Вона нам нічого не давала в тій ситуації. Іловайськ — великий залізничний вузол, через який здійснюється рух в Макіївку і далі на Донецьк. Але ми тоді вже взяли під контроль Кутейниково. Тобто перерізали залізницю південніше. Після цього з точки зору військової логіки сенсу штурмувати Іловайськ не було ніякого. Однак склалося враження, що ВСУ там все підлаштували мало не спеціально (хоча такого не було!), щоб дискредитувати добробати. Тому почалася демонізація (знову ж наше невміння побудувати правильну інформаційну політику) Муженко, Назарова, міністра оборони Гелетея, а потім вже армії як такої і політичного керівництва країни. Але до й досі до кінця в тій трагедії ніхто не розібрався. Не знаю чому. Хоча всі матеріали — плани, документи — є. Я, зокрема, дав масу докладних інтерв’ю про ситуацію літа 2014 року. Можу сказати, що ми виконали тоді все, що від нас вимагалося, маючи той обмежений ресурс, який був. До речі, розуміння, наскільки довго триватиме війна, прийшло саме після Іловайська. Тоді ми зрозуміли, що немає чим закривати дірки в обороні, що необхідні додаткові сили і засоби. Нам потрібен був час, щоб відновити боєздатність підрозділів, привести їх на позиції і сформувати нові частини. Знадобився майже рік, щоб згрупувати і створити систему управління з окремих батальйонів і навіть з батальйонів кадрових бригад, які діяли на різних напрямках, причому з розривом в 200-300 кілометрів. Ми навіть на початку 2015 роки її ще не мали. Йшов процес. Росіяни розуміли, що якщо нам дати півроку, буде ще важче. Тому і виникла ситуація січня-лютого 2015 року. Дебальцеве я вважаю успішною оборонної операцією. Це не моя оцінка. Так кажуть іноземні військові. Наприклад, американський генерал Кларк сказав, що це була найуспішніша і найважча операція цієї війни. Адже вихід з оточення вкрай складно організувати. Але ми провели його успішно, чим підірвали наступальний потенціал росіян. Після цього, за нашою інформацією, в Російській Федерації відбулася нарада Путіна з силовиками. Ті йому заявили: «Без авіації подолати українську оборону сьогодні ми не здатні». Це теж була оцінка. Можна по-різному сприймати те, що сталося. Так, ми відійшли, відвели війська. Для народу ж успіх — це коли взяли під контроль нові території, просунулися вперед. Ні, іноді успіх — коли зупинено рух противника вперед. Після Дебальцеве росіяни зробили ще одну спробу піти вперед — 2 червня 2015 року в районі Мар’їнки. Цей крайній наступ закінчився для них повним провалом. Після цього ніяких спроб активних бойових дій вже не робилося. Під час Дебальцево ми ще раз усвідомили, що протистояння переходить у затяжну форму. Якраз пройшов другий «Мінськ», де говорили про контроль кордону з боку міжнародних організацій (але до цього часу питання не вирішене, що показало їх нездатність впливати на ситуацію рішучим чином). До речі, недавно я був в Хорватії. Мене цікавило, яким чином проводилася операція «Буря», а перед цим «Блискавка». У нас же багато хто виступає за хорватський сценарій. Так ось, в ньому не було виходу хорватських військ на кордон з Сербією. Це питання було вирішене за сприяння міжнародних організацій. Тоді і пішов процес мирної інтеграції прикордонних районів, які мали кордон з Сербією, до складу Хорватії. Всі інші анклави знаходилися в середині, тобто були ізольовані. Не було можливості поставки туди озброєння, техніки та людських ресурсів. Це один нюанс. Другий — співвідношення сил і засобів. В операції «Блискавка» співвідношення на користь Хорватії було один до шести з особового складу, з різних видів озброєння — один до трьох, чотирьох, п’яти. В операції «Буря» співвідношення з особового складу було один до п’яти. Це при тому, що регулярна армія кордон не переходила. В іншому випадку могли піти серйозні санкції. А Росії ніхто такого ультиматуму не поставив. Міжнародні організації зараз не контролюють українсько-російський кордон. На першому етапі війни я дав інтерв’ю і сказав, що через місяць ми закінчимо АТО (воно підписане 31 липня 2014 року. — Авт.). Зараз такі прогнози не роблю. Реально ми могли б все завершити, якби не втрутилася Росія, завдаючи спочатку артилерійські удари і обстрілюючи з реактивних систем залпового вогню нашу територію. А пізніше ввела регулярні Збройні Сили — без знаків розпізнавання. Підтвердження — полонені, яких ми захоплювали. Це і десять десантників 98-ї повітряно-десантної дивізії, і російські військовополонені, загиблі при виході колони з Іловайська. Мене звинувачують в тому, що я вів якісь незрозумілі сепаратні переговори з росіянами, що я домовився про тих коридорах проходу. Скажу, що так, переговори такі були. Я кілька разів спілкувався з начальником Генерального штабу Російської Федерації Герасимовим і з його першим замом генералом Богданівська. Але! На кінцевому етапі, коли вони запропонували нам вихід без озброєння, я їм чітко сказав: «Ми такі умови не приймемо». Чому наші потім пішли за тими маршрутами — питання. Я тоді генералу Хомчаку говорив: «У вас є шанс зайти в Іловайськ. Туди росіяни не сунуться ». Росіяни ж розуміли, що у них обмежений час перебування на нашій території. Якщо все затягнеться, це буде представлено як реальна агресія, підуть відповідні санкції, засудження світової спільноти. У нас був шанс знову повернутися в Іловайськ і протриматися там. Угруповання військ було для цього достатнім, були достатні запаси. Росіяни, пам’ятаючи, що вони наробили в Грозному, ніколи б в Іловайськ не пішли і в затяжні бої не вплуталися. Я впевнений, що жертв могло бути в рази, а, може, і на порядок менше. Були ще варіанти. Але все вийшло так, як вийшло … Причому всю провину переклали на керівництво Збройних Сил та АТО. Хоча це в корні не відповідає дійсності. Ще один момент. Іловайська операція була для тих, хто її планував, чимось на зразок компенсації за те, що десь за тиждень до цього ми взяли під контроль північну частину Ясинуватої. Ми передали територію Національної гвардії, яка звідти в ту ж ніч вийшла. І коли постало питання повернення на свої позиції в Ясинуватій, надійшла пропозиція: «А давайте краще візьмемо Іловайськ». Люди не розуміли загальної обстановки. Вони задумували таким чином поставити жирну крапку в АТО. Хтось із цих «героїв» розраховував, що отримає відповідні дивіденди на виборах до Верховної Ради або при розстановці кадрів у Збройних Силах. Є чимало версій, як і ким це все організовувалося. Вони підтверджуються і не підтверджуються. Але особисто у мене дуже багато питань. Як виходили підрозділу? Як виходили окремі групи людей? Чому ми їх шукали по три доби, а вони потім з’явилися зовсім в інших місцях? Там не все так просто. Так що потрібне серйозне вивчення всіх нюансів, щоб можна було зробити остаточні висновки. Напевно, для кого-то ще не час про все повністю розповідати. Ще адже була загроза, що росіяни підуть на Маріуполь. До того ж йшли бої в Луганському аеропорту, і це теж було одне з основних напрямків. Ми не могли створити якесь потужне угруповання, хоча планували. Тому і пропонувалося людям повернутися в Іловайськ і тримати там оборону. А ми туди підтягнули б дві десантно-штурмові бригади — 79-ю і 95-ю. Але вони вже підійшли після того, як все сталося.

Читайте також:  Волонтери продовжують допомагати військовим та СІМІС

«Але ти ж мене не засоромиш? Я ж вас вчив!»

— Ви закінчили Ленінградське вище загальновійськове училище. Вам що-небудь відомо про однокашників, які воюють за ту сторону?

— Серед моїх однокашників (тих, хто були зі мною в одному взводі, роті, батальйоні) таких немає. Знаєте, іноді лунають репліки на адресу радянської військової школи. Скажу, що бути професіоналами нас вчили професіонали. Мені пощастило, що вчителями були ті, хто воював під час Другої світової війни. Розповім один епізод. У 2009 році я був в Санкт-Петербурзі на зустрічі випускників училища. Якраз після російсько-грузинської війни 2008 року. Тоді й у нас з Росією були напружені стосунки. Колишній фронтовик, командир батальйону, який мене виховав як військового, запитав: «Слухай, а якщо почнеться війна Росії з Україною, будете воювати?» Відповів, що будемо: «Це наша країна, наша земля. І ми будемо її захищати. Ми давали присягу українському народу ». Знаєте, що він сказав? «Але ти ж мене не засоромиш? Я ж вас вчив! »- Дуже гідно. — Він розумів, що таке честь офіцера і професійна гордість за своїх учнів.

— Під час однієї із зустрічей з журналістами в Генштабі мене, чесно кажучи, здивувало, наскільки глибоко ви знаєте історію, як України так і світову …

— Думав, що, якщо не вступлю до військового училища, піду на історичний факультет. Я багато прочитав історичних книг. Життя змушує і зараз періодично освіжати свої знання, щоб розуміти ситуацію. Як правило, читаю одночасно кілька книг — спеціальну літературу, мемуари, в тому числі і наших партнерів, і історичні книги. Вже вдруге перечитую «Чорну раду» — про події 1663 року. Бачу дуже багато історичних паралелей. Треба пам’ятати уроки історії. Адже зараз відбувається приблизно те ж саме, що і в двадцятих роках минулого сторіччя.

— Я справді боюся, не доведи Господь, громадянської війни. Зараз в цій непростій ситуації можна передбачити з десяток сценаріїв, і кожен з них вірогідний. Ми вважаємо армію своїм захистом. Дуже страшно, якщо в армії раптом почнеться хитання.

— Думаю, такого не буде. Ця структура специфічна. Люди розуміють, що таке наказ. Адже вони громадяни своєї держави. До речі, ось цікаво, чому посили, які озвучують деякі політики, збігаються з тими, що лунають з Російської Федерації та з окупованих територій. Що для них важливіше — безпека держави, її існування як такої або бажання задовольнити свої амбіції? Причому незалежно від того, куди це все заведе — Україна опиниться в складі якогось міждержавного утворення або її взагалі поглинуть. Не розумію, чому люди так поступають. І, повірте, якщо я не розумію, то наскільки це може зрозуміти звичайний військовослужбовець? Так можна дійти до повного розбалансування Збройних Сил. Я неодноразово заявляв, що ми однозначно за конструктивну критику. Ми її сприймаємо і реагуємо по можливості, незалежно від кого ця критика виходить. Але ми проти маніпуляцій.

«І зараз не впевнений в цілковитій безпеці — і своєї, і сім’ї»

— У 2017 році проходив світової флешмоб проти суїциду. Ця акція розпочалася в США, де, згідно зі статистикою щодня 22 колишніх військових здійснюють самогубства. В Україні теж підтримали цей рух. Військові, волонтери, ветерани АТО віджималися перед камерою 22 рази і виставляли відео в соцмережах. Те ж зробили і ви. Причому дуже легко. Як підтримуєте фізичну форму?

— Займаюся, коли відносно спокійна обстановка (спокійній вона не буває, тому що кожен день у нас і поранені, і загиблі). Прочитав на днях, що одна з помилок чинного Президента в тому, що він огородив людей від війни. Вони не розуміють, що у нас йде війна і що вона не припинялася. Запам’ятав інтерв’ю одного військовослужбовця, взяте на вокзалі. Хлопця запитали: «Ось ви приїхали в мирний Київ. Які у вас відчуття? » Він відповів:« Коли ми на Донбасі, у мене відчуття, що разом з нами воює вся Україна. А тут — що ми тут нікому не потрібні ». Так ось, коли є можливість, ранній ранок присвячую спорту. Плаваю, займаюся в залі, недавно став теніс освоювати, верхи навіть їжджу. Коні — це віддушина. Побудеш поруч — і весь негатив кудись дівається.

— Ви п’ять років несете персональну відповідальність за армію воюючою країни. Адже це ще й особиста драма. — Моя дружина до сих пір пам’ятає, як передали в новинах, що Муженко вбитий під Авдіївкою. Я про це дізнався через кілька днів, оскільки був саме у районі Донецького аеропорту. У нас не було ні часу, ні можливостей дзвонити додому, дивитися телевізор, читати соцмережі. Влітку 2014 роки мені повідомили, що сім’ю необхідно кудись вивезти, тому що моїм близьким загрожує небезпека. Пізніше таке повторилося ще не раз. Як повинна поступити людина? Я на фронті, сім’я тут. Знаєте, я і зараз не впевнений в цілковитій безпеці — і своєї, і сім’ї. А в перспективі взагалі не розумію, про що можна говорити, враховуючи процес демонізації мене і все нападки, всі кримінальні справи, які по відношенню до мене були відкриті. Не тільки в Російській Федерації. Як можна відчувати себе, якщо в харківській поліції більше року тому відкрили кримінальне провадження щодо генералів Муженко і Назарова про перевищення нами службових повноважень? Знаєте, в чому звинувачують? У тому, що навесні 2014 року, коли ще не були врегульовані в правовому відношенні дії Збройних Сил і формат АТО не передбачав застосування ЗСУ, я взяв на себе відповідальність і дав команду на відкриття вогню і застосування військ. І ніхто цю справу не збирається закривати. А в перспективі як з цим бути? І я такий не один. Практично щодо всього вищого командування Збройних Сил подібне відбувається. В цілому кримінальні виробництва відкриті на вісім тисяч військовослужбовців. Близько тисячі перебувають зараз у в’язницях. Найцікавіше, що деяких звинувачують в тому, що вони застосували насильство по відношенню до тих, хто нам протистояв в 2014 році. Адже зараз ситуація проста: людина може приїхати з окупованої території, написати заяву де-небудь в Сєвєродонецьку — і щодо мене або когось іншого буде порушено кримінальну справу. Так трактує сьогоднішній закон. Я кілька разів висловлював тезу, що Збройні Сили, які захищають державу, повинні бути повністю впевнені, що і держава їх захистить. Ось ви запитуєте, як можна витримати п’ять років такий тиск. Ви ж розумієте, в якому стані знаходиться людина. А люди виконують завдання.

Нам вкрай важливо знати, що нас підтримує весь український народ, а тільки не якась його частина. Мені довелося два рази виступати в парламенті. Перший раз у вересні 2014 року. Після Іловайських подій я повинен був доповісти про лінії зіткнення, зафіксованої Мінську домовленостями. Прийшов в зал, а там на всіх кріслах прикріпили плакати: «Муженко — вбивця». Це було розтиражовано всіма ЗМІ. У мене пропало всяке бажання спілкуватися з депутатами. Другий раз — коли була зроблена спроба пройти через Керченську протоку (25 листопада 2018 року в російський полон було захоплено 24 моряка. — Авт.). Моїх відповідей в наелектризованої аудиторії парламенту ніхто не хотів слухати. Хтось крикнув: «Дивіться, як він поважає депутатів». Я відповів: «Так само, як ви поважаєте військових». Я навіть не думав, що тут, в Генштабі, і у військових частинах були включені телевізори і все дивилися, як виступає Головнокомандувач Збройними Силами. І ось військові побачили, як в парламенті сприймають і мене, і ВСУ. Під час війни, про яку, напевно, багато депутатів забули! А що було б, якби ми не приймали таких рішень в 2014 році, навіть виходячи за певні правові рамки, які були врегульовані пізніше — через два тижні, через місяць? Треба було взяти на себе відповідальність. А тепер ми є козлами відпущення, на нас спускають всіх собак. Таке ставлення впливає на всю обстановку в армії, деморалізує і тисне психологічно на кожного, хто зобов’язаний приймати рішення. Але люди ж розуміють: якщо не ми, то хто? Так що злі язики нехай говорять. Може, потім оцінять. Втім, питання не в горизонтальній осі. Питання в існуванні нашої держави. Історично доведено, що можна розгромити будь-яку армію, але підкорити народ не можна, якщо він єдиний і якщо він чинить опір. Це повинно формуватися в свідомості всього нашого суспільства. Але поки чомусь цього немає.

 «Мене потім президент запитав:« Як ти взагалі це витримав? »

— Ви могли припустити в якихось найзухваліших юнацьких мріях, що станете головнокомандувачем армією великої країни?

— Специфіка військової служби якраз і передбачає підготовку саме до оборони своєї держави і народу. Кому-то «не щастить», він потрапляє в період між війнами. А кому-то «щастить». Наші молоді офіцери (командири взводів, рот) вже мають досвід бойових дій. Вони можуть рости як професіонали. Перші враження і досвід я отримав в Іраку в 2003-2004 роках. Потім було кілька поїздок в Афганістан і в інші контингенти. Саме в Іраку у мене сформувалася здатність приймати рішення і прийшло розуміння, що за кожним з них передбачаються якісь дії. І те, що, по-перше, ці дії не завжди бувають успішними, по-друге, не завжди проходять без втрат. Тобто я в 2014 році психологічно був готовий (не скажу, що повністю) до прийняття таких рішень і до відповідного сприйняття обстановки. Я не розповів ще про таке явище, як паніка. Це страшна річ. 11 липня 2014 року було перший масований вогонь російської артилерії по нашим силам. Це було в Зеленопіллі. Скажу, що там зіграв свою роль фактор безпечності. На відкритому місці без поглиблення були встановлені намети, були включені мобільні телефони. 23 людини загинули (19 з ВСУ і чотири прикордонника), 93 були поранені. 158 осіб ми вивезли в госпіталь. Пізніше зрозуміли, що близько 60-70 з них — це ті, хто просто піддався паніці. Ще приклад. У ніч на 13 серпня Степанівка (село поблизу Саур-Могили, контроль над яким перекривав шляхи поставок озброєння, техніки та особового складу супротивника — Авт.) панічно покинули окремі підрозділи 30-ї бригади. Це, до речі, і стало однією з передумов Іловайська. Так ось, багато з тих хто втекли до сих пір повністю не відновилися. Багатьох починає «тіпати», кажучи українською мовою, ледь при них заговорюють про автомати, кулі, стрільбі. Коли під час Дебальцеве все кричали: «Відводьте війська, ви вбивці», я розумів, що відведення може перетворитися в панічну втечу, яку нам нічим прикрити. Це не мультик або інфографіка, де можна запросто все переставити. Деякі моменти не прораховуються. Адже ми не по «Фейсбуку» воюємо. Ми розуміли, що паніка може призвести до того, що війська зупиняться не в Слов’янську або Харкові, а набагато далі. А в Києві в той час йшли мітинги, блокування то Адміністрації президента, то Верховної Ради, то Міністерства оборони. То шини палили, то кричали «мами військовослужбовців», яких ми потім побачили в оточенні ватажка бойовиків Захарченко. Ось тут якраз і виявляється здатність людини брати на себе відповідальність. Я тоді пропонував: «Хтось розуміє краще? Беріть і робіть ». Я вам навіть більше скажу. Одного разу в той період почув на фронтовій нараді питання: «Ви скажіть коли?» Я перепитав: «Коли що?» — «Коли залишати Україну?» Я відповів, що ми з нашої землі нікуди йти не збираємося. Мене потім президент запитав: «Як ти взагалі це витримав?» Я йому вдячний за те, що він мене тоді підтримав. Про це складно розповідати. Просто я знаю тих, хто приймав рішення, хто був в темі, хто встав на наш захист. Так що нам потрібне сильне громадянське суспільство, яке здатне розуміти такі моменти і вимагати відкритих розслідувань, наскільки це можливо. На жаль, у нас це поки не виходить.

На завершення скажу ось про що. 75 відсотків виконання завдань військової операції відводиться на проведення прихованих заходів і тільки на завершальному етапі точку ставлять війська. Те, що відбувається зараз на вулицях деяких українських міст, має чіткі ознаки спеціальних операцій РФ. У Військовій доктрині країни-агресора сказано: «Війна може вестися з впровадженням стратегії непрямих дій. Це можуть бути заходи щодо дестабілізації в політиці і економіці країн, по організації всередині держав ситуацій так званого «керованого хаосу», при непрямої або прямої військової підтримки збройних опозиційних сил для завоювання влади потрібними політичними силами». Головне занепокоєння нині викликає невизначеність всередині країни. Але я повинен констатувати: Збройні Сили будуть виконувати свої конституційні завдання незалежно від тенденційних заяв і амбіцій різного роду політиків. Одного разу вже була спроба завернути Україну з європейського шляху. Не потрібно повторювати такі помилки надалі. Дороги назад немає!

Ольга Безперстова.

Олексій Мазепа
Статті:1951
Приєднуйтесь

Олексій Мазепа

Старший офіцер 1 відділу УЦВС ЗСУ
Якщо у вас є пропозиції чи зауваження - звертайтесь за телефоном (044) 454-73-51 або пишіть на електронну адресу [email protected]
Олексій Мазепа
Статті:1951
Приєднуйтесь
Коментарі
Вгору