Важливо

«Ви тільки дитину не їжте»: як на Донбасі російська пропаганда робила вбивцю з українського солдата

162
Мініатюра: images

Там війна. Там ти потрібен. Там є побратими, які завжди прийдуть на допомогу, бо ви РАЗОМ захищаєте Україну. Тут мир. Тут про війну чують з новин. І навіть близькі не завжди розуміють, що з тобою відбувається. Два різні світи для військових, які тільки-но повернулися з війни. Як тим, хто повернуся з фронту фізично, повернутися з нього й психологічно? Чи змінилися за 5 років війни ставлення цивільних до людей у камуфляжі?- розповідає Радіо Свобода.

– Як змінилися взаємини між цивільними та військовими від початку війни до 2019 року?

Олексій Ноздрачов, начальник управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України: У 2014 році Збройні сили у Донецькій і Луганській областях не мали своїх органів військового управління, частин, за винятком військкоматів та деяких підрозділів повітряних сил.

DSC_2541

Цей регіон був, можна сказати, ізольованим від цивільно-військового діалогу.

І тому, коли перші підрозділи Збройних сил України стали з’являтися в цих областях, то три почуття спадають мені на думку: страх із боку цивільного населення, нерозуміння діяльності Збройних сил і певна недовіра чи навіть зневага, яка була вихована завдяки російській пропаганді, що діяла там всі ці двадцять з гаком років.

Саме вона і намалювала образ військового ЗСУ не як захисника, а як якогось там агресора. І я пам’ятаю спілкування з командирами на той час аеромобільних частин, вони казали: «Ми на своїй території в оточенні ворогів». Тобто таке було ставлення до них.

Із того часу дуже багато змінилося. Ми почали спілкуватись з людьми, витісняти інформаційний вакуум і шлак російської пропаганди з їхніх мізків. Крім того, пояснювали нашим військовим, що військова сила – це не тільки рубати, різати, стріляти, це в першу чергу захищати, відновлювати. Задача була дуже складна.

Але Збройні сили почали формувати своє бачення. Відмовилися від мемів Другої світової війни, де війна йшла за території, населені пункти, стратегічні об’єкти. Натомість почали будувати культуру щодо звільнення для захисту, для створення умов економічного, політичного і гуманітарного розвитку, щоб створити новий соціум, який буде жити за більш високими стандартами не тільки на Донбасі, а й на решті території України.

Вам як військовому доводилося стикатися з негативним ставленням особисто до себе?

Олексій Ноздрачов: Постійно, особливо у 2014–15 роках.

Найбільш яскраве – звільнення Красногорівки. Була інформація, що там гуманітарна катастрофа. Ми взяли з собою воду й продукти, приїхали. Красногорівка – це місто 20–25-тисячне, але не було нікого зовсім. Ми знайшли людей тільки через декілька годин в бомбосховищі музичної школи.

Вони нас побачили і відкрили двері бомбосховища, а там була маленька дівчинка. Така вся замазура, яка боялася, але розуміла, що без води і їжі вже не може. І мама подавала нам цю дитину зі словами: «Вы только eё не ешьте».

Ми стояли, дорослі чоловіки – спецназ, десант, – і просто плакали. Як можна було довести країну і людей до ситуації, коли громадянин твоєї країни вважає тебе за вбивцю? І ти для того, щоб дати цій людині хліб, повинен все це почути і прийняти на себе.

Але ви повинні розуміти, що люди проявляють агресію, коли бояться твоїх дій. Тому задача Збройних сил України – це інформувати і захищати своїх людей, щоб не боялися, а допомагали.IMG-20191018-WA0005

– Що робити ветеранам, щоб соціалізуватися після війни?

Роман Набожняк, ветеран, співзасновник Veterano Brownie: Обов’язково йти до психолога. У мене так само було, просто must have – медичне обстеження. І в мене навіть не виникало якогось сумніву, що потрібно проходити психологічну реабілітацію.

Читайте також:  "Українські консули ознайомили військовополонених моряків з листами підтримки з України.

Якщо мені пощастило не мати поранень фізичних, це все одно травматичний досвід, і з травмами мають працювати спеціалісти.

Що далі? Згадати про свою мрію і досягати її. Коли кожен переживав моменти «зараз мені кінець», але пощастило вижити і повернутися – це шанс. Це можливість робити те, що ти хочеш.

Борис Овчаров, позивний «Дончанин»: Нещодавно у багатьох у друзях від однієї людини вискочив допис «вішався другий раз, вірьовка обірвалась». Я написав: «Давай привезу міцнішу». Я до таких ставлюся так – це слабкі люди. Ти захищав Україну, ти є взірцем для багатьох людей в Україні, і ти виходиш, показуєш себе слабаком, ти не маєш права цього робити.

Якщо відчуваєш, що є проблеми, підійди до психолога, побратимів, друзів. Ми стикнулись у Києво-Могилянській академії з волонтерами. Вони хочуть підготувати для першої психологічної допомоги саме ветеранів. Тобто групки, щоб свої телефонували своєму. Бо якщо мені зателефонують, я накричу матом, але переадресую на психолога. Але є ті, які наче заспокоюють, але ще більш можуть підштовхнути (до самогубства – ред). Тому я вважаю, що це буде важливий проєкт, бо спочатку телефонують до своїх, які розуміють.

Отець Андрій Зелінський, військовий капелан: Думаючи про війну як найважливішу загрозу, мабуть, виокремлюємо саме загрозу власному життю. А існує інша загроза для мене, окрім кулі, уламків від снарядів, існує ще монотонність – 9 місяців на одному місці в одному окопі. Вона має свої характеристики. Це дуже депресивний період, і, відповідно, до цього також потрібно якось людям давати собі раду.

Отже, всі речі потребують хоча б базового розуміння, хто я і що я тут роблю, сенс, який дозволяє людині прорватися, відповідь на питання, навіщо, яке дозволяє потім справитись з будь-яким «як», як казали класики. Стосовно цивільного населення ситуація однозначно така ж ніби. Не існує єдиного досвіду української війни, як з боку військових, так і з боку цивільних.

Якщо одним словом якось окреслити діагноз українського суспільства в плані нашого ставлення до військових – це брак довіри. Недовіра – в основі всього. Вона лякає, а власне, страх завжди провокує агресію як механізм самозахисту.

Зміна ставлення потребує дуже багато часу, зусиль і, найважливіше, якісного людського спілкування, коли є довіра, і це єдиний, як на мене, ключ до зміни ставлення.

Пригадую випадок: один з моїх друзів повернувся із завдання і розповідає, що під час зачистки одного із міст почув, як хтось його смикав за штани. І бачить: мала дитина. Каже: «дивиться мала дитина, дивиться йому у вічі і каже: «дядьку, дядьку, ми в вас віримо». Це для нього стало таким зарядом на ціле життя. Коли він це розповідав, в нього був вогонь в очах, і він казав, що це був для нього був найважливіший момент цієї війни.

За матеріалами myrotvorets.news

Олексій Мазепа
Статті:1959
Приєднуйтесь

Олексій Мазепа

Старший офіцер 1 відділу УЦВС ЗСУ
Якщо у вас є пропозиції чи зауваження - звертайтесь за телефоном (044) 454-73-51 або пишіть на електронну адресу [email protected]
Олексій Мазепа
Статті:1959
Приєднуйтесь
Коментарі
Вгору